Vasyl – geflüchtet vor dem Krieg Russlands
Ein Interview mit Vasyl Bugrovy, 66-jährig aus Chernihiw, Ukraine; geflüchtet vor dem Krieg Russlands
Der 66-jährige Vasyl Bugrovy lebt zusammen mit seiner Ehefrau und weiteren Flüchtlingen in seit dem April 2022 in einer privaten Unterkunft in Suhr an der Grenze zum Gönhard. Nach einem Kennenlernkaffee zusammen mit den Gastgebern habe ich mit Hilfe eines digitalen Übersetzungsprogramms Vasyl verschiedene Fragen zum Leben in der Schweiz gestellt. Aus den Anworten, wiederum digital übersetzt, habe ich den nachfolgenden Bericht zusammengestellt. Dabei bemühte ich mich, möglichst wenig am Inhalt und der Ausdrucksweise zu verändern. Ich habe auch den Text bewusst kaum gekürzt. Eindrückliche Erfahrungen, die wir uns kaum vorstellen können.
Peter Jann
PS: Ganz am Ende findet ihr noch die Version in ukrainischer Sprache.
(прокрутіть вниз для ознайомлення з оригінальним українським текстом)
Kindheit in der Region Tschernihiw
Ich, Vasyl Bugrovy, bin in der waldreichen Region Tschernihiw, in Avdiivkanahe an der Grenze zu Weissrussland und Russland geboren. Mein Vater war Tischler, arbeitete aber auch als Elektriker. Ich kann mich noch gut erinnern, als ich als 4-jähriger mit Hilfe meines Vaters auf die Äste eines Ahornbaumes geklettert bin. Dort hat der Vater dann auf dem Baum Isolatoren befestigt und elektrische Drähte gezogen. Im Alter von 12 Jahren habe ich eigene Aufträge ausgeführt. Ich erinnere mich noch an einen Rahmen für Ikonen, die von einer Nonne bestellt wurde. Bei meiner Arbeit habe ich immer Wert auf Präzision und Qualität gelegt. Ich erinnere mich noch genau, als mir mein Vater gezeigt hat, wie sorgfältig eine hölzerne Zapfenverbindung gemacht werden muss.
Studium und Arbeit
Die Schule und die Fabrik, in der ich lange Zeit gearbeitet habe, liegen in der Region Luhansk in der Ukraine, Donbas. Dies ist das Land der Kohle und der Chemieanlagen. Die Liebe zur Technik führte mich an die Universität. Daneben habe ich mich aber auch für Sport interessiert. Ich schloss 1978 die Universität mit einem Diplom als Lehrer für Technik und Physik ab. Danach arbeitete ich 5 Jahre lang als Lehrer für Leibeserziehung und Arbeit. Dank der technischen Grundausbildung arbeitete ich anschliessend 10 Jahre in der EDV (Elektronische Datenverarbeitung), wo ich unter anderem Programme für die Steuerung von Kernkraftwerken geschrieben habe. Diese wurden in Bulgarien und der Tschechischen Republik eingesetzt. Als Nebenverdienst und aufgrund meiner Liebe zum Holz als Arbeitsmaterial war ich auch als Zimmermann tätig und baute Dachstühle.
Ich bin erst vor kurzem pensioniert worden. Vorher war ich seit 2003 als Klimaanlagentechiker tätig. 2003 war denn auch ein Schlüsseljahr für mich. Ein Abteilungsleiter eines Technikbetriebs in Novy Urengoy kam auf Urlaub in unsere Region (in Novy Urengoy wird es im Winter bis minus 40 Grad kalt). Er fragte mich ob ich die Elektrotechnik nicht ganz vergessen habe. Natürlich nicht, antwortete ich. Er schlug mich dann als Leiter der neu geschaffenen Abteilung für Klimatechnik vor. Ich arbeitete dann vier Jahre in Novy Urengoy bevor ich nach Kiew in der Ukraine zurückkehrte. Zwei Jahre habe ich dann auch in Polen gearbeitet. Weil ich nach Deutschland wollte lernte ich Deutsch. Leider kam Covid dazwischen und ich blieb in Tschernihiw.
Ich habe immer gerne gearbeitet, besonders liebte ich die Technik und den Kontakt mit den Kunden. Ich kann Kollegen nicht verstehen, die sich wundern, dass ich noch immer arbeiten möchte, obwohl ich im Ruhestand bin. Ich fühle mich mehr 45- als 66-jährig. Ich bin wie mein Vater, der bis 92 hart gearbeitet hat.
Erinnerungen an den Geburtsdort Avdiivka
Die malerische Region Tschernihiw, meine Eltern und mein Heimatdorf habe ich immer vermisst. Als ich meine Eltern und Großmütter jeweils besuchte, fragte ich sie, woran sie sich erinnern und an wen sie sich erinnern. Ich habe ihre Erzählungen aufgeschrieben. Ich besuchte auch die alten Leute des Dorfes, die sich an einige Geschichten erinnern konnten und diese erzählten. Und ich traf mich mit einem Geschichtslehrer, der die Geschichte des Dorfes studierte und ein Museum der Dorfgeschichte aufbaute. Das Museum erhielt den Status eines Nationalmuseums. Doch Anfang der 80er Jahre zerstörten die örtlichen kommunistischen Behörden das Haus, weil sie dort etwas bauen mussten. Meine Lehrerin schrieb mir später, dass alle seine Arbeiten zerstört wurden und dass es mich schmerzen würde, wenn ich das Museum jetzt sehen würde.
Weil ich mein Dorf so liebte, habe ich mitgeholfen ein Treffen von aktuellen und ehemaligen Dorfbewohnern zu organisieren. 2010 war es dann soweit. Das Fest war unglaublich toll und wir beschlossen einen Dorfverein (Avdiivka-Gemeinde) zu gründen mit mir als Präsident. Das diesjährige Fest konnte wegen des Kriegs nicht durchgeführt werden.
Zusammenbruch der Sowjetunion
Die Zeit des Zusammenbruchs der Sowjetunion kam. Die Ukraine wurde unabhängig. Die 90er Jahre waren hart. Die Fabrik in der ich arbeitete ging in Konkurs und die Angestellten mussten irgendwo Geld für Essen und Leben auftreiben. Am einträglichsten und einfachsten war es landwirtschaftliche Produkte zu verkaufen. Ich erinnere mich gut, dass ich mich sehr schämte auf dem Markt zu stehen und Eier von den Hühnern vom Hof meiner Schwiegermutter zu verkaufen. Ich schämte mich in Grund und Boden und hoffte, dass keiner meiner Freunde mich sehen würde. In dieser Zeit handelten und spekulierten aber alle, alles wurde gegen alles getauscht, zum Beispiel Kartoffeln aus der Region gegen Sonnenblumenöl aus dem Süden.
Gorbatschows Politik gab uns allen im Land die Chance, das Leben, die Geschichte, die menschlichen Werte neu zu betrachten, und deshalb habe ich auch ein solch grosses Interesse an der Geschichte
Ein neues Europa
Im Jahr 2013 überquerte ich zum ersten Mal in meinem Leben die Grenze und kam nach Polen. Ich sah eine andere Welt. Ich bewunderte die Leistungen der er europäischen Länder und interessiert ich für die Ursachen des Erfolgs. Über den Laufsport kam ich nach Polen und Deutschland.
2019 waren mein Sohn und ich bei der Tour de France und dann kam ich zum ersten Mal in die Schweiz. Die Worte meines Geografielehrers, dass die Schweiz das schönste Land Europas ist, sah ich bestätigt. Die Schweiz ist in der Tat sehr schön. Zu dieser Zeit hatte ich nur sehr wenig Kontakt mit den Schweizern. Als ich in der Schweiz unterwegs war, sah ich die vielen alten Scheunen entlang des Weges und glaubte, dass dort der Schweizer Käse gelagert wurde.
Krieg und Flucht
Die Stadt in der wir wohnten, wurde am 10. März 2022 durch den Beschuss der russischen Invasoren am 10. März 2022 teilweise zerstört.
19 Tage lang mussten wir im Keller des Hauses sitzen, weil die Stadt von Flugzeugen aus beschossen und bombardiert wurde. Es gab sehr laute, unnatürliche Geräusche von Explosionen, die wir zum ersten Mal in unserem Leben hörten und die nicht nur die Kinder, sondern auch uns Erwachsene erschreckten. Die Stadt war von russischen Truppen umzingelt.
Wir befürchteten, dass es zu Straßenkämpfen kommen würde, bei denen die Gefahr, zu sterben, immer größer wurde. Die Angst verstärkte sich, nachdem ein mehrstöckiges Gebäude in der Nähe unseres Hauses, das ähnlich gebaut ist wie das unsrige, durch die Explosion wie ein Kartenhaus zusammengebrochen war. Zur gleichen Zeit saß unsere Tochter mit ihren Kindern und ihrem Mann in einem Keller in der Stadt Charkiw, die ebenfalls schwer beschossen wurde.
Meine Frau und ich verloren die Hoffnung, dass wir aus der Umzingelung herauskommen würden. Freiwillige, die an der Evakuierung von Menschen beteiligt waren, kamen nicht mehr in die Stadt. Aber eines Tages kamen diese Freiwilligen. Man teilte mir und seiner Frau mit, dass wir 20 Minuten Zeit hätten, um uns vorzubereiten, und dass wir nur einen Rucksack und eine kleine Tasche mitnehmen könnten. Zuerst ging es nach Moldawien, dann fuhren wir 36 Stunden lang nach Frankfurt in Deutschland und dann in die Schweiz, ohne Kleidung und ohne Geld. Alle waren wir sehr müde und wollten einfach nur noch ausruhen. Es war anstrengend, zu verstehen, dass unser gesamter Besitz verloren gehen würde, dass wir vielleicht nie wieder zurückgehen können. Lange Zeit hatte ich hier in der Schweiz Angst vor dem Geräusch von Flugzeugen. Und ich machte mir große Sorgen um meine Tochter und ihre Familie, denn sie konnten Charkiw erst einen Monat an einen sichereren Ort, in die Westukraine, verlassen.
Kriegsflüchtling in der Schweiz
Ich hätte nie gedacht, dass ich jemals ein Kriegsflüchtling sein würde. Aber es ist passiert. Die Schweizer stellten mir und meiner Frau eine vorübergehende Unterkunft und Lebensunterhalt zur Verfügung, wofür wir sehr dankbar sind.
Ich lebe mit meiner Ehefrau seit April in der Schweiz. Ich bin erstaunt über alles, was ich sehe: die Städte, die Straßen, die Menschen, die Kommunikation der Schulkinder, die Beziehungen in der Gesellschaft, die Professionalität der Menschen, egal in welchem Bereich, die Einstellung zur Geschichte, die Gesetze in der Gesellschaft und vieles mehr.
Aber am meisten beeindruckt mich das Grüssen, wenn sich die Menschen auf der Straße begegnen. Es ist wirklich ein beeindruckender Austausch von menschlicher Wärme und Respekt füreinander. Das ist es, was man viele Male am Tag spürt, und wie könnte man diese Wärme und Energie nicht an die Person zurückgeben.
Ich war beeindruckt vom Standard der Häuser, die zwischen 1900 und 1930 gebaut wurden. Die Ukraine war in jenen Jahren arm, und die ukrainischen Häuser aus dieser Zeit sind viel kleiner und einfacher.
Zusammen mit anderen Ukrainern besuche ich Deutschkurse. Ich fühle mich hier zwar sicher, aber die innere Angst, die Unruhe ist sehr präsent. Putin hat beschlossen, die Ukraine, die Ukrainer, alles Ukrainische zu zerstören: Symbole, Sprache, Geschichte, alles, was den Ukrainern lieb und teuer ist, um die Ukraine zu entnationalisieren. Meine Tochter hat ihr Haus verloren, die Explosion hat es zerstört. Wie viel Trauer empfinden die Ukrainer jeden Tag, wenn sie die Nachrichten aus ihrem Heimatland lesen.
Der neue Alltag
Mein Tag beginnt und endet mit den Nachrichten aus der Ukraine. Beobachtung der Prognosen der Analysten über den Krieg.
Ich möchte eine Stelle finden. Darum verbringe ich viel Zeit mit Deutschlernen. Aber das selbstständige Lernen geht nur langsam vorwärts. Darum möchte ich einen Deutsch-Intensivkurs besuchen.
Mit meiner Familie kommuniziere ich vor allem per Telefon. Jedes Mal, wenn ich anrufe, denkt ich an die Schweizer Mobilfunkbetreiber, die den Ukrainern unbegrenzten Gesprächsverkehr ermöglicht haben, wofür wir sehr dankbar sind.
Ich dankte allen Schweizerinnen und Schweizern, die auf unsere Probleme reagiert haben. Und es tut mir sehr leid, wenn einige Ukrainer gibt, die die Regeln des Zusammenlebens verletzen, vor allem die geleistete Hilfe nicht zu schätzen wissen und sich nicht um die natürlichen Ressourcen kümmern. Ich schäme mich für deren Verhalten. Es gibt solche Fälle. All dies kann ich aus persönlichen Gesprächen entnehmen, und darüber wird in den Telegrammkanälen geschrieben.
Gemeinsamkeiten und Unterschiede
Die Ukraine ist ein großes Land. Die Mentalität der Bewohner der Ostukraine, des Zentrums und des Westens der Ukraine ist unterschiedlich. Aber im Allgemeinen sind die Ukrainer einfach und aufrichtig, genau wie die Schweizer. Die Ukrainer leben in ihrer eigenen Kultur und die Schweizer in der ihren. Und diese Kulturen sind unterschiedlich, ebenso wie die Herangehensweise an das Leben. Die Ukrainer lebten nach ihren eigenen Gewohnheiten, und hier in der Schweiz ist es für sie schwer zu begreifen, dass sie sich in einer anderen Kultur befinden, in der es viele Dinge gibt, die in der ukrainischen eigene Kultur ungewohnt sind.
Das Zusammenleben mit den Nachbarn
Ich möchte mit meinen Nachbarn kommunizieren. Ich möchte mehr über die Schweiz erfahren. Mich interessieren vor allem auch persönliche Familiengeschichten, Familienfotos, das Leben der Bauern, wie lange ihre Urgroßväter in diesem Handwerk tätig waren. Ich höre mir diese Geschichten gerne an, denn sie vermitteln mir Verständnis für die Geschichte und Kultur der Menschen, die hier wohnen. Aber leider wird dies durch meine mangelnden Deutschkenntnisse erschwert.
Die Zukunft
Der Krieg ist vorbei. Die Ukrainer, die das Leben in Europa kennen gelernt haben, bauen eine neue Ukraine auf. Ich arbeite als Fachkraft für die Installation, Wartung und Reparatur von Kälteanlagen und Klimaanlagen.
Die Avdiivka-Gemeinde in Tschernihiw existiert weiterhin. Ich habe die Möglichkeit mein Heimatdorf Avdiivka zu besuchen und in den Wald zu gehen. Mit den gesammelten historischen Materialien schreibe ich die Geschichte des Dorfes Avdiivka. Und natürlich ich zweimal im Jahr zu Halbmarathons in Deutschland, Polen und einmal im Jahr in die Schweiz, um den Passo del Stelvio zu bezwingen.
Wenn der Krieg zu Ende ist, aber die Region Tschernihiw unter russischer Besatzung steht, werden wir nicht nach Tschernihiw zurückkehren. Ich werde nicht in einem totalitären Staat leben können.
Bevor ich abreiste, gelang es mir, meine Archivrecherche meinem Landsmann zu übergeben, dessen Haus zuverlässiger war. Ich habe zwei Jahre damit verbracht, in die Archive zu gehen und meinen Stammbaum zu erforschen.
Називають мене Василь Бугровий і я з України. Мені 66 років. Народився в міцевості де багато лісів, на Чернігівщині, яка межує з Білоруссю і Росією. Наше з братом дитинство пройшло серед соснової стружки і проводів. Закарбувавлося в памяті на завжди. Літній день. Мені 4 роки. Дерево клен у дворі. Батько допомагає мені залазити на гілки. Кріпимо цвяхами ізолятори і натягуємо електричні проводи. Це елементи гри. Батько мав свою приватну столярну майстерню і також працював електриком. В 12 років частину замовлень я почав виготовляти уже сам. Це були рамки для ікон на замовлення монахині. З тих пір збереглася у мене пристрасть до точності і якості. До цих пір стоїть перед очима: батько показує шиповане зєднання, лінія рейсмуса на бруску і точний пропил вздовж цієї лінії. Любов до техничечної праці привела в універститет. В універститеті я також займався легкою атлетикою, бігав спринт. В 1978 році я отримую диплом вчителя технічної праці і фізики і я не міг собі уявить, що мені доведеться працювати з такою складною технікою, бути серед таких відомих колективів людей.
Після закінчення працював 5 років вчителем фізкультури і праці. Отримана базова технічна освіта дозволила працювати інженером електроніком. Десять років налагоджував ЕВМ, які йшли на керування АЕС в тому числі і на АЕС в Болгарію, Чехію. В вільний час, як батько в свій час, в якості допоміжного заробітку, будував людям деревняні дахи до каркасів їх будинків. Дерево це мій улюблений матеріал, як і сосновий запах.
Наступили часи розпаду Радянського Союзу. Україна здобула незалежність. Наступили важкі часи 90-років. Завод збанкрутував.Десь потрібно було шукати гроші для їжи, життя. На той час, найпростіше джерело, це торгівля сільскогосподарськими продуктами. Памятаю, як було мені дуже соромно стояти на базарі і торгувати яйцями від курки, з господарства моєї тещі. Хотілось провалитись крізь землю, щоб ніхто з моїх знайомих мене не бачив. Це від тодішньої комуністичної пропоганди, коли ти купив і потім продав- це спекуляція, це соромно. Але потім, з часом всі торгували, і на це ніхто не звертав увагу. Тож в в 90-і роки торгував картоплею, олією. Чернігівщина,це північ України, багата на картоплю, бо сприятливі погодні умови і грунт для її вирощування, а південні області України , де грунт, черноземи, сприятливі для вирощування соняшнику,пшениці. Тому на півдні засереджені виробництва оліїї. Ось мій бізнес був між Північчю України і півднем України.
Ось уже 19 років я працював інженером з кондиціювання. Як це було? Сталась подія в 2003 році. Я зустрів свого шефа, керівника відділу. Він у мене запитав, чи памятаю, я ще електроніку, на що я схвально відповів, що так, це не забувається. Він приїхав у відпустку з Нового Уренгою. Це північ Росіїї, де морози взимку -40. Він запопонував мені очолити новостворений відділ кліматизації. Там я працював чотири роки. А потім вернувся в Україну і працював в Києві. Два роки працював в Полщі. Планував знайти роботу в Німеччині, вчив німецьку мову. Але Ковід змінив плани, довелось влаштовуватись в Чернігові. останні два роки в Чернігові, до 10 березня, коли почалась війна, коли були вже обстріли міста, були великі руйнування і місто було оточене. Базова академічна освіта і курси на фірмі Дайкін, любов до нового в техніці, бажання завжди вчитись, це те, що потрібно,щоб потім гарно,якісно, точно виконувати свою роботу, отримувати від неї задоволення і таке задоволення надавати людям, клієнтам, замовникам.
Я просто не розумію багатьох своїх одногодків, які починають говорити ,скільки можна працювати , уже ж пенсіонер, пора відпочивать. Я відчуваю себе на 45. І всьому цьому приклад мого батька, який багато працював до 92 років. У нього це було і обовязок і інтерес.
Ми всі народились в селі Авдіївка.Земляцтво. Вибори мене головою земляцтва.
Школа і завод де я працював, це на Луганська область України. Донбас. Це край вугілля, хімічних заводів і я весь час сумував за мальовничою Чернігівщиною, батьками, рідним селом. З часом кожному приходять якісь усвідомлення. Я зацікавився, хто мої прадіди, історією села.Коли відвідував батьків у бабусь розпитував, що вони памятають і кого з роду памятають. Записував їх розповіді. Також відвідував старожилів села, які могли згадати якусь історію і розповісти. Зустрічався з вчителем історії, який вивчав історію села. Він створив музей історії села. Музей отримав статус народного. Але в на початку 80-х місцева комуністична влада, знищила його, бо потрібно було щось там будувати. Вчитель потім писав мені, що я без болю не можу згадувати про музей, вся моя робота була знищена. Політика Горбачова дала можливість нам всім в країні по другому подивитись на життя,історію, на людські цінності і тому і в мене особисто виникли такі бажання, цікавість до історії.
В 2000 році я починаю жити в Чернігові, ближче до батьків. Йдучи Черніговом можна зустріти і впізнати свого односелця. Ось один односелець Володимир Барановський зустрічає свого теж односелця і говорить: цікаво було нам всіх авдііців зібрати.Той каже гарна ідея. Потім цю ідею зібрання Микола розповів Василю Чепурному, він журналіст,очулював громадську організацію «Просвіта». Він теж сказав,що гарна Ідея. Я був четвертим, якому було оголошене це бажання зібрати авдіївців. І почалась робота по підготовці. Потрібно було дізнатись адреси, телефони. Спочатку ми назбирали десь біля 50 земляків. Домовились по день і час зустрічі. Поскільки я більше займався історіє села, я взявся за розробку сценарія зустрічі.
Зустріч відбулась в лютому 2010 року. Наскільки це була тепла і хвилююча зустріч, це неймовірно, це не передать словами. Потрібно бути там і відчувати. Це була зустріч рідних. Було запропоновано створити земляцтво села в місті Чернігові. Поскільки я був ведучий зустрічі, то була запропонована моя
кандидатура на голову Земляцтва. Відбулось голосування і я був обраний головою Земляцтва. Цьогорічна зустріч в лютому не відбулась. Почалась війна.
Всі фото, відео наших зібрань у мене на окремому диску.
У вілний час я їду в рідне село. Зустрічаюсь з людьми, записую розповіді, відцифровую іхні старі фото . Мати іноді скаржилась, що приїхав додому, а дома нема, бо десь я зустрічаюсь з літніми односельцями. Люблю ходити до лісу. Люблю збирати гриби, ягоди.
Якщо я літом не назбирав літрову банку червоних лісових суниць, то можна вважати, що літа і не було. З лісових суниць ми готуємо запашні, смачні вареники. Звісно, я як бігун, я в вільний час проводжу тренування, бігаю.
Багато вільного часу проводжу за комютером,його використовую як інструмент навчання.
Цікавлюсь новинами, аналітикою. Не пропускаю, читаю з задоволенням, якщо попадаються статті по філософії, психоаналізу. Не граю взагалі в комютерні ігри. На жаль, мало читаю художньої літератури і мало дивлюсь художній фільмів. Із музики, люблю блюз.
Як давно я живу в Щвейцарії?
В 2013 я вперше в житті перетнув кордон і потрапив до Польщі. Я побачив інший світ, інші люди, інші кольори. Вражало все навкруги: міста, дороги, люди, спілкування школярів, відносини в суспільстві, профессіональнсть людей, яку б сферу ти не взяв,ставлення до історії, закони в суспільстві, всього я не перелічу, бо займе багато часу. Я захоплююсь досягненями країн Європи. Мене цікавить джерела німецької якості, джерела успіху. І тому я починаючи з 2013 року я 2-3 рази приїздив до Польщі, Німеччини. Але для цього був повід. Я приїджав на напівмарафон влітку в місто Герлиц , а грудні на традиційний напівмарафон в Торуні в Польщі. Момент перетину кордону, був наче момент звільнення від усього важкого, лишнього. Зникав якийсь внутрішній страх і почувався якось вільно. Була повна довіра до всьго.
В 2019 ми з сином приїхали на тур де Франс і потім вперше я потрапив до Швейцарії. Слова моєї вчительки з географії, що Швейцарія найкрасивіша країна Європи, підтвердились. Дійсно Швейцарія дуже красива. У нас тоді дуже мало було спілкування з швейцарцями. Ми їхали і подорозі було багато старих комор. Мене цікавило що там зберігали. Я повязував в своїй уяві, що це комори для швейцарського сиру. Ще до цих пір, не знаю відповіді,що там швейцарці зберігали, не вистачило часу запитати.
Я ніколи не думав, що колись стану біженцем від війни. Але це сталось. Швейцарці надали тимчасово житло і кошти для життя, за що ми всі українці безмежно вдячні.
В Швейцарії ми живемо з квітня місяця. Я повторю все те, що я писав вище: Вражає все навкруги: міста, дороги, люди, спілкування школярів, відносини в суспільстві, профессіональнсть людей, яку б сферу ти не взяв,ставлення до історії, закони в суспільстві, багато ще можна перелічивати.
Але найбільше мене вражає привітання при зустрічі людей друг з другом на вулицях. Це дійсно вражаюча передача людського тепла і поваги друг другу. Це те що відчуваєш багато разів на день і як можно не віддати цю теплоту і єнергію людині назад.
Вразило будинки, побудови 1900-1930 років.Україна була бідною в ті роки, були дуже невеликі і примітивні.
Ми ходимо на курси німецької мови. Пан Георг,викладач німецької,розповів цікаву історію Швейцарії, починаючи з часів Римської імперії і до сьгоднішніх днів.
Ми наче тут в безпеці, але внутрішній страх, тривога дуже присутня. Йде жорстока, страшна війна.Путін вирішив знищити Україну українців,все українське: символи,мову, історію, все те що миле і дороге для українців,по їхному денацифікувати Україну. Моя донька втратила житло, вибух зруйнував його. Скільки горя відчуваємо ми українці кожний день, читаючи новини з Батьківщини.
Чого ми чекали в Швейцариї?
19 днів довелось сидіти в підвалі будинку, бо йшли обстріли, бомбардування міста з літаків. Були дуже гучні, не природні звуки від вибухів, які ми чули вперше в житті, вони дуже лякали не тільки дітей, а й нас дорослих. Місто було оточене російськими військами.
Ми боялись, що почнуться вуличні бої, де випадок загинути, збільшувався. Страх підсилився після того, як баготоповерховий будинок не далеко від нашого будинку, конструкція якого подібна нашому, склався як картковий будинок від вибуху. В цей же час донька з своїми дітьми і чоловіком сиділа в підвалі в місті Харькові, який теж сильно обстрілювався.
Ми втратили надію, що ми виберемось з оточення. Волонтери, які займались євакуаціє людей, вже не заїджали до міста. Але в один із днів, ці волонтери все-таки приїхали. Нам було повідомлено є 20 хвилин на збори і можна взяти з собою рюкзак і невелику сумку. Нас спочатку вивезли в Молдавію, а потім 36 годин їхали до Франфурта в Німеччину і потім до Швейцарії, немаючи при собі не одягу, не грошей. Ми були дуже стомлені, буле одне бажання відпочити. Це був стресс, розуміння, що все нажите, буде втрачене, що можливо ти сюди більше ніколи не вернешся. Довгий час, знаходячись тут в Швейцарії, мене лякав звук літака. І страшно переживав за за доньку і її сім ю, бо сім я доньки ще місяць не могла виїхати виїхати з Харькова в безпечніше місце, до західної України.
Що здивувало в Швейцарії?
Здивувал жінки, худенькі і красиві.
Що Вам подобається, а що ні?
Я не можу нічого поки, що сказати про швейцарську кухню, але мені дуже подобається українська кухня.
Погожість між українцями і швейцарцями?
Україна велика країна. Менталітет жителів сходу України, центру і заходу України різний.
Але в цілому українці прості і щирі, як і швейцарці. Українці жили в своїй культурі, а Швейцарці в своїй. І ці культури різні,як і підходи до життя. Українці жили за своїми звичками і тут їм, знаходячись в Швейцарії, важко усвідомити, що вони знаходяться в іншій культурі, де просто багато речей ,які не прийнятні для Вашої культури.
Чим ви займаєтесь в Швейцарії? З чого починається Ваш день?
День починається і закінчується з перегляду новин з України. Перегляду прогнозів аналітиків, щодо війни.
Я планую знайти роботу. То вчу німецьку мову самостійно. Основний час дня йде на це. Вивчення дуже неефективно і повільно.
Хотілось би потрапити на курси німецького інтенсив. Бігаю і їзджу на велосипеді. Спілкуюся з рідними по телефону. Кожен раз телефонуючи, згадую швейцарських операторів мобільного зв язку, які нам українцям, надали безлімітний трафік дзвінків, за що їм ми дуже вдячні.
Дякую всім Швейцарцям, що відкликнулись на нашу біду. І дуже прикро становиться мені, коли деякі українці не дотримуются ваших звичаїв, порушують правила співжиття, особливо, не цінять надано допомогу, не дбайливо відносяться до природних ресурсів. Мені становиться соромно від такої їхньої поведінки. Такі випадки є. Все це я бачу із особистих розмов, та про це пишуть в телеграмканалах.
Що я хочу від своїх сусідів?
Мені дуже хочется спілкуватись з сусідами. Я хочу більше дізнатись про Швейцарію. Особливо були дуже цікаві мені особисті, сімейні історії, сімейні фото, життя фермерів, наскількі давно їхні прадіди цим ремеслом займались. Я люблю слухати ці історії, це дає розуміння історії народу. Але нажаль, цьому заважає не знання німецької мови.
Яким ви бачите своє майбутнє?
Війна скінчилась. Українці, побачивши життя в країнах Європи, будують нову Україну.
Я працюю за спеціальністю монтаж, сервіс і ремонт холодильної техніки, систем кондиціювання.
Земляцтво авдіївців в Чернігові продовжує своє існування. Я маю можливість, відвідувати моє рідне село Авдіївку, ходити до лісу. На зібраніР історичні матеріали пишу історію села Авдіївки. І звісно, два рази на рік, приїзджаю на напівмарафони до Німеччини, Польщі і один раз на рік до Швейцарії на підкорення Passo del Stelvio.
Якщо війна скінчиться, але Чернігівська область буде під окупацією Росіїї, я не повернусь до Чернігова. Я не зможу жити в тоталіарній державі
.
Перед виїздом я встиг передати своєму земляку,в якого будинок був надійніший, свої архівні дослідження. Я два роки ходив до архіву і досліджував свій родовід.
Компютер має процессор. На чотири процесорних блоках розміщувалось 200 мікросхем. Не завжди ці блоки, після монтажу на них мікросхем, працювали. Потріно було їх лагодити ,шукати не працюючий елемент. І пошук цього непрацюючого елементу, нагадував пошук грибів в лісі. За що я і любив свою роботу. Я ходив кожний день, наче на пошук грибів.